fbpx

9 моторошних і болючих спогадів жертв голодомору 1932-1933 років.


В історії бурхливого XX-го століття Голодомор 1932-33 років в Україні посідає особливе місце.

Перший масовий голод, що розпочався відразу ж після закінчення громадянської війни та придушення української революції, охопив значну частину України: Запорізьку, Донецьку, Катеринославську, Миколаївську, Одеську губернії.

Голод 1932-33 років охопив ті ж самі регіони України, але цього разу  його спричинили, насамперед, політичні чинники. Голодомор 1932-1933 рр. був не випадковим явищем природного чи соціального походження, а наслідком цілеспрямовано застосованого тоталітарною владою терору голодом, тобто геноцидом.

Публікуємо невелику частину таких спогадів із Фейсбуку (збережено стилістику, орфографію та пунктуацію авторів).

1. “Мама розказувала, що люди пухли з голоду і кожний день помирали. З однієї хати помирали разом двоє-троє людей. В нас весною померло два хлопці, мого батька брати. Вони наїлися листя і цвіту черешень. Померлих людей вивозили на кладовище підводою. Люди були настільки безсилі і опухлі з голоду, що невзмозі були погрузити трупи на воза, тому його звертали на одну сторону.

Не робили домовин, і людей хоронили в одну яму по кілька людей. Так і на кладовищі людей висипали прямо в яму, звертали воза. Засипали яму як могли, просто загортали зверху землею. Коли з ями виглядали чиїсь ноги їх притамовували і засипали. З кладовища додому не всі люди повертались, помирали прямо по дорозі”.

2. “Коли настав голод моїй прабабусі було 13 років. Але все таки вона дещо запам’ятала і розповіла моїй бабусі, а бабуся мені. В прабабусиній сім’ї було вісім чоловік. Усі дуже бідували, але ще не так сильно бідували, через те, що мій пра-прадід був головою колгоспу і постійно приносив додому жменьку зерна. Ще також вона пам’ятає в їньому селі були людоїди.

А прадідуся голод застав коли йому було 23 роки. Саме тоді він вчився в Чернівецькому університеті. Біда була в тому, що він спуч від голоду, ще трохи і вмер би. Але хтось його урятував”.

3. “Вмирали з голоду цілими сім’ями. Були навіть випадки, коли матері вбивали своїх дітей. До якого відчаю треба було довести матерів, щоб вони пішли на таке.

Все державі, останнє зерно під мітлу виметуть, ніби від жмені зерна вона розбагатіє. А воно в засіках псувалося. Скільки людей вмерло голодною смертю!”

4. “Трупи невинних знаходили майже на кожному кроці. Хоронили по двоє, троє, а той і більше, в одній могилі. Бувало й таке, що зовсім не хоронили, просто залишали або затягували в рів та притрушували листям.

Люди ставали агресивними, готовими на вбивство лиш для того, щоб хоч якось затриматись на цьому нестерпному, на той час, світі”.

5. “Всі люди голодували. У сусідів наших мати померла. То вони її знесли в погріб і їли, їли по кусочку. Помре хто-небудь, то його і з’їдять. Голод такий був, що люди вдавалися і до людоїдства, їли мертвятину. Моя мама давала тим дітям через вікно лушпайки картоплі. І так виживали. Хліба навіть в очі не бачили. В очах все паморочилось від голоду. Всі худі. Їли лободу, кропиву, пшінку, картоплю гнилу копали. З братом шукали мишачі норки. Пам’ятаю, як мама наварить супу (з води) із лободою або кропивою, то ми його поїмо і підемо на вулицю. Щось ходити дивитися, щоб не думати про те, що хочемо їсти. Підемо з братом, ляжемо на траву та й почнемо качатися, щоб якось забути про голод. А животи у нас пухлі, болять”.

6. “Дуже всі голодували. Але у їхньої сім’ї була корова і тому всі вижили. Мама давала нам потрошки того молока. Коли мама йшла на роботу у колгосп, то всі вікна в хаті закривала, щоб діти спали і їсти не просили. Куска хліба не було, їсти нічого не було. Було важко. Вижили ми завдяки тому, що у нашій сім’ї була корова. А вона була нашою годувальницею. Ото й всі статки, яка мала наша сім’я. люди були всі замучені голодом. Багато померло”.

7. “Прабабуся тоді була зовсім дитиною. Вижила лише вона та її старший брат, бо дружина брата працювала бухгалтерам у колгоспі та мала змогу трохи їжі діставати. Розповідала як вони дітьми вночі бігали на поля збирати залишки пшениці після покосу, яка гнила на полях, а там поліцаї дітей ганяли. На вулицях лежали померлі від голоду спухлі люди. Хтось із сусідів з’їв своїх дітей”.

8. “Моєму діду по мамі було 10 років, це було на Вінничині, він йшов селом, та його покликали сусіди, він зайшов, а далі якби випадково не надійшов голова, то мого діда би з’їли. Це жах. Дід Федір сам розповідав нам цю історію, але завжди жартома (як казку про Олесика-Телесика), тільки ставши дорослою я зрозуміла, який жах пережив 10- ти річний хлопчик”.

9. “Моя бабуся розповідала, що коли її бабуся була вже майже опухла, вона просила невістку відрізати їй лодижку, щоб дітей нагодувати. Через декілька днів вона померла… В нашому вікні свічка горить кожного року”.

Ми можемо тільки уявити, що пережили наші предки, адже, на щастя у нас немає такого, яке у 1932 – 1933 роках. Важко повірити, що в Україні раптово зник хліб і люди залишилися без жодної зернини уврожайний 1932 р. Пам`ятаємо, щоб більше ніколи не повторити…

Твоє враження від прочитаного

Злий Злий
1
Злий
Мило Мило
0
Мило
Фігня Фігня
0
Фігня
Химерний Химерний
0
Химерний
Подобається Подобається
0
Подобається
О боже О боже
14
О боже
Круто Круто
0
Круто
Що за! Що за!
0
Що за!
Vicky

Коментар 0

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

9 моторошних і болючих спогадів жертв голодомору 1932-1933 років.