Марія Капніст — графиня з ГУЛАГу: трагічна доля відомої акторки


Незвичайний образ, який запам’ятовується з першого погляду. Худоба, глибокі зморшки, палаючі очі, хижий ніс – ідеальний типаж для ролі злісних бабусь і підступних відьом.

Проте мало хто знає, що зовнішність Марії Капніст – наочний результат 15-річної каторги в ГУЛАГу, що вся її доля чи не з перших до останніх кроків – суворе випробування.

Марія Капніст

Походження

Капністи (Капніссі) – грецький рід, який походив з острова Занте (нині це острів Закінф). Славу представники цього сімейства здобули на венеціанській службі, а в 1702 році дож Венеції Альвізе II Моченіго заповів Стомателло Капніссі графський титул.

Всі Капністи гідно відповідали девізу на своєму родовому гербі: «У вогні непохитні». Серед них були командувачі козацькими військами, декабристи, громадські діячі, а Василь Капніст увійшов в історію як великий поет і драматург.

Марія Ростиславівна Капніст народилася 22 березня 1914 року. Початок її життя було всім на заздрість. Батько Ростислав Ростиславович Капніст – граф, багач, видна фігура. Мати Анастасія Дмитрівна, уроджена Байдак, – благородна, красива жінка, яка знала 18 мов!

Шаляпін першим звернув увагу на юну Мірочку (як звали Марію Ростиславівну рідні та друзі). Він давав їй уроки вокалу і хвалив її першу сценічну роботу в домашньому спектаклі.

Здавалося, життя буде такою розміреним і щасливою завжди. Все різко змінилось в 1917 році. Жити в Петербурзі ставало все важче, і Капністи переїхали в Судак. Ростислава Капніста взимку 1921 року розстріляв каральний загін ЧК.

Страшні роки

Ліза, старша сестра Марії, смерті батька не пережила – померла від розриву серця. Анастасія Дмитрівна з іншими дітьми ховалася по ярах, особняк був розграбований і зруйнований.

Через кілька років червоний терор поширився на що залишилися в живих членів сімей. Кримські татари, високо шанували графа Капніста, допомогли його вдові і доньці Маші втекти з Судака, забезпечивши їх національним одягом. У шістнадцять років Марія Капніст знову повернулася в Петербург (тепер уже Ленінград).

Покровителем матері став Сергій Миронович Кіров. Мати отримує роботу, дочка – можливість вчитися. Так Марія виявляється в театральній студії. У Ленінграді вона зустрічає колишнього шанувальника Лізи, старшої сестри, – інженера-електрика Георгія Холодовського, знайомого ще по Судаку. Між ними зав’язується роман.

У грудні 1934 року пролунали постріли в Смольному: вбили Кірова. У місті йдуть повальні арешти. Доля спочатку кидає Марію Капніст в Київ, потім в Батумі. І ось перший арешт: 27 серпня 1941 року, вирок – 8 років таборів. Почалося справжнє пекло.

ГУЛАГ: кола пекла

Арештована як «неблагонадійний елемент» (так як була дворянського роду), Капніст протягом 15 років пройшла безліч найстрашніших таборів: від розпечених пісків Караганди до промерзлих степів Тайшет.

ГУЛАГ — це постійні приниження. Кожен день її в бочці опускали в вугільну шахту на 60 метрів. Але ні щоденна виснажлива праця, ні постійні побої, ні домагання начальника табору не зломили її волю.

Вижити в цих страшних умовах Марії Ростиславівні допоміг її сердечний друг Георгій Холодовський. Де б вона не була, він знаходив її і надсилав посилки з сухарями, сухофруктами, цибулею, рятуючи її від голоду і цинги.

Щороку на день її народження, 22 березня, старовинне російське свято – день жайворонків, вона отримувала свій традиційний, улюблений з дитинства подарунок – випечених з тіста жайворонків.

Коли наглядачі дізналися про вагітність ув’язненої, то примушували зробити аборт. Марія навідріз відмовилася. Посипалися знущання. Їй вибили зуби, щоб не кусалася. Обливали холодною водою і залишали на морозі. Але нічого не допомогло – в 1950 році в таборі Марія Капніст народила дочку Радиславу.

Хто став її батьком, так і залишилося таємницею. Народивши дитину, Марія не отримала поблажок від наглядачів. Навпаки, становище погіршилося. Працювати доводилося більше. Вже на поселенні доводилося вантажити важкі ящики, видаючи себе за чоловіка. Одного разу вона не витримала і втратила свідомість. Після цього Марії полегшили існування. Раду визначили в дитячий сад.

Довгоочікувану і вистраждану дочка Марія оберігала як могла. І другий термін – десять років – отримала за те, що вдарила виховательку дитячого садка, яка знущалася над її дворічною дитиною. А маленьку Раду тим часом відправили в Красноярський дитячий будинок.

Капніст оголосила голодування, вимагаючи, щоб їй віддали дитину. Вона нескінченно надсилала запити про місцезнаходження дочки, але кожен раз після цього її переправляли в інший табір.

Вижити Марії допомогла дружба з Валентиною Іванівною Базавлук, яку вона зустріла в одному з таборів. Подруги домовилися, що та, яка з них раніше вийде на свободу, та й знайде Радиславу.

Новий початок

У 1956 році Марія Капніст здобула свободу. Георгій Євгенович з прекрасним букетом зустрічав її на вокзалі і не впізнав. Їй було 44 роки, а виглядала вона старенькою бацею.

Сцена вийшла жахлива, трагічна. Він і вона металися по вже спорожнілому пероні, в кінці кінців Холодовський простягнув Марії Капніст букет зі словами: «Вас не зустріли, і я не зустрів ту, яку чекав». Розвернувся, пішов геть. Марія Ростиславівна покликала його. Це був шок.

Георгій просто не впізнав в зморшкуватій беззубій сивій жінці свою Марію, ту Марію, якій щомісяця протягом стількох років відправляв посилки, намагаючись хоч якось полегшити табірне життя. Його вираз обличчя, коли він, нарешті, зрозумів хто перед ним, Марія Ростиславівна запам’ятала на все життя. Вони залишилися друзями, але не більше того.

Дочка, яку розшукала і забрала до себе Валентина Іванівна, не прийняла матір. Дівчинка не розуміла, чому мами не було стільки часу. І у неї вже була мати – Валентина Іванівна.

У хвилину розпачу Марія Ростиславівна якось написала: «Я відчула такі страшні табори, але більш страшні тортури я відчула, коли зустріла свою дочку, яка не хотіла мене визнавати».

Пізніше між дочкою і матір’ю все ж відбулося потепління. Рада розповідала: «Перший раз я приїхала до мами, коли мені виповнилося 15 років, і потрапила на її день народження. Там я вперше відчула, що це за людина, як її люблять люди».

Відчувалася незвичайна атмосфера, яку створювала саме вона. У неї завжди збиралася маса людей різного віку і професій. Варто було їй увійти – як ніби свіжий вітер влітав, і починалося дивовижне спілкування».

Після 15 років таборів Марія Капніст приїхала до Києва. Життя довелося починати з нуля. Жити було ніде, і вона ночувала на вокзалах, в скверах, телефонних будках. Щоб отримати хоч якісь гроші, працювала масажистом, двірником. Про сцені і зйомках в кіно навіть не мріяла.

Ролі в кінематографі

Після табірних поневірянь Марія Ростиславівна в свої 44 роки виглядала на всі 70. Це і допомогло їй отримати першу роль. Вона стояла у фуфайці біля кас кінотеатру імені Довженка, підбіг молодий режисер Юрій Лисенко і зі словами: «В якому фільмі ви знімаєтеся?» – потягнув на знімальний майданчик картини «Таврія».


Успіх цієї дебютної роботи звернув на неї увагу багатьох режисерів кіностудії імені Довженка. Вони приходили в захват від її виразної зовнішності і завалювали пропозиціями зіграти аристократок, монахинь, відьом. Хижий профіль, гордовитий погляд і старорежимні манери – все це незмінно привертало погляд глядача.

Надалі вона здобула популярність своїми характерними образами – графинь, дам, загадкових бабусь, циганок і чарівниць. У «Нових пригодах янкі при дворі короля Артура» вона взагалі виконала відразу три ролі – Фатум, лицаря і ігумені.

У пригодницькому фільмі «Бронзовий птах» Марія Капніст постала в образі таємничої графині, що наводить на хлопців страх, графині. У фантастичній комедії Олександра Майорова «Шанс» виконала роль великосвітської дами Міліци Федорівни.

Хоча Марія Капніст сама себе жартома називала Бабою-Ягою і слідувала своєму іміджу дивачки, любила повторювати мудрі слова: «Не смійтеся над старістю людини, чиєї молодості ви не бачили».

Трагічний відхід

У 1993 році доля завдала Марії Капніст останній удар. Вона боялася підземних переходів: після страшних шахт Казахстану у неї розвинулася клаустрофобія – боязнь закритих просторів, підземель.

Нездоланний страх викликали, наприклад, підземні переходи. Машина збила 79-річну актрису на проспекті Перемоги в Києві, біля кіностудії імені Довженка. У кареті швидкої вона промовила свої останні слова: «Шофер не винен…»

Під час лікування травм Марія Ростиславівна застудилася і померла 25 жовтня 1993 року в київській лікарні від ускладнень. Похована графиня на фамільному кладовищі в селі Верхня Обухівка (Полтавська область).

Капніст так і не зіграла свою головну роль. Але найголовнішою роллю Марії Ростиславівни стало її життя – вона зуміла вийти переможцем у сутичці з безбожним століттям, якому так і не вдалося її озлобити.

«Кожна мить прожитого життя неповторна, неоціненна. І хоча життя дало мені чимало важких випробувань – не скаржуся на свою долю. Давати силу іншим – ось найбільша радість житія. Будьте добрими. Пам’ятайте, що найкраще справа на землі – творити добро».

Раніше ми розповідали про перебування на Колимі Сергія Корольова.

А також ми говорили про ув’язнення селекціонера Володимира Симиренка.

Твоє враження від прочитаного

Злий Злий
0
Злий
Мило Мило
0
Мило
Фігня Фігня
0
Фігня
Химерний Химерний
0
Химерний
Подобається Подобається
0
Подобається
О боже О боже
2
О боже
Круто Круто
0
Круто
Що за! Що за!
0
Що за!

Коментар 0

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Марія Капніст — графиня з ГУЛАГу: трагічна доля відомої акторки