У гучному серіалі «Чорнобиль» головним антагоністом, після невидимої і безжальної радіації, можна вважати заступника головного інженера Анатолія Степановича Дятлова. На екранах він постає самозакоханим, бундючним кар’єристом, якому плювати на чужу думку.
Однак наскільки створений HBO злочинний спосіб відповідає реальному Дятлову? Щоб розібратися, чи варто прочитати дві книги, де викладені протилежні точки зору: «Чорнобиль. Як це було» самого Дятлова і «Чорнобильський зошит» Григорія Медведєва.
Анатолій Дятлов народився у звичайній родині в селищі Атаманово, закінчив Норільський технікум гірської металургії з червоним дипломом. Попрацювавши на місцевому підприємстві, чоловік вступив до МІФІ, де отримав кваліфікацію інженера-фізика.
У 1973 році був переведений на ЧАЕС, де за 13 років відмінної роботи отримав посаду заступника головного інженера і навіть заробив дві нагороди. Згідно зі свідченнями суду, Дятлов був важким людиною і несправедливим начальником. Підлеглі його зневажали і навіть боялися.
«Дятлов людина непроста, важка вдача. Душею за стан справ Дятлов не хворів, хоча носив маску суворого і вимогливого керівника. Оператори його зневажали. Він відкидав всі пропозиції і заперечення, які вимагали його зусиль. Упертий, нудний, не тримає слова», — Р. І. Давлетбаев, заступник начальника турбінного цеху.
Однак у своїй книзі Дятлов вважає всі звинувачення звичайнісінькою брехнею і наклепом. За його словами, він був строгим і вимогливим начальником, але завжди справедливим. До того ж він завжди діяв за інструкцією. Тієї ж думки дотримуються, люди, яких він перевів на ЧАЕС і яких знав ще за старими місцях роботи.
«У всякому разі, за час роботи ніхто з підлеглих не пішов через неможливість зі мною працювати. Може бути я жестковат, але не більше. Був вимогливим, так. Мені важко судити, яким я був начальником, володів я “мистецтвом спілкування”. Все-таки, думаю, був я не найгіршим», — пише Дятлов про себе.
Тієї ж думки дотримуються люди, яких Дятлов описує у своїй книзі. Їх слова повністю розходяться з тим, як Анатолія Степановича описує у своїй книзі Медведєв.
В цілому ситуація на ЧАЕС до 26 квітня була такою, як показали в серіалі. Тільки ось Дятлов стверджує, що нічна зміна точно знала, що їм належить зробити.
Оператор не зміг утримати потужність на 700 мегават, і вона впала до нуля. Щоб підняти потужність були вийняті всі стрижні управління і зупинилася закачування води. Накопичена в результаті реактивність знищила весь ксенон і справила потужний викид.
Оператори натиснули кнопку аварійного захисту, щоб повністю зупинити реакцію, але в проміжку між 1:23:44 по 1:23:47 26 квітня 1986 року на Чорнобильській АЕС сталися два вибухи, що зруйнували 4-й енергоблок.
У своїй книзі Дятлов розповідає, що в той вечір прийняв тільки одне невірне рішення: він відправив Проскурякова і Кудрявцева вручну поставити стрижні на місце. Після Анатолія Степановича викликали в урядовий бункер, де йому стало погано і його відвезли до лікарні.
У той час як в «Чорнобильській зошити» Медведєв пише, що Дятлов кричав на підлеглих, матюкався і погрожував за те, що «зривають йому експеримент». Чоловік був переконаний, то вибухнув аварійний бак СУЗ, а реактор цілий, тому потрібно подавати воду.
У листопаді 1986 року Дятлов був виписаний з лікарні і відразу ж в грудні заарештований. 7 липня 1987 року в ДК Чорнобиля відбувся суд, крім Дятлова на лаві підсудних знаходилися директор Брюханов, головний інженер Фомін, начальник цеху Коваленко, начальник зміни Рогожкіна й інспектор Держатоменергонагляду Лаушкіна.
До відповідальності планували залучити операторів станції Акімова, Топтунова і Перевозченко, але всі вони померли від променевої хвороби через два тижні після катастрофи.
Анатолій Степанович частково визнав свою провину. Він не заперечував, що залив реактор водою, чим спровокував пароутворення, що залишив менше 15 стрижнів, а також, що натиснув кнопку аварійного захисту занадто рано.
Ще Дятлов зазначив, що в момент максимального падіння потужності він виходив в туалет і не бачив ситуації, а інакше б зупинив випробування. Тільки ось згідно з усіма іншими свідченнями, кімнату заступник головного інженера не покидав.
«Реактор не відповідав вимогам понад три десятки статей норм проектування — більш ніж достатньо для вибуху.
Можна по-іншому: реактор перед скиданням захисту був в стані атомної бомби і немає жодного навіть попереджувального сигналу. Як про це міг дізнатися персонал — по запаху, на дотик?
Перш ніж говорити про вину персоналу, вдумайтеся — реактор підірваний аварійної захистом», — Дятлов намагався звернути увагу суду на помилки проектувальників РБМК. В результаті основна вина була покладена саме на персонал ЧАЕС.
Після звільнення в 1990 році Дятлов усіма силами намагався виправдати співробітників, яких вважали головними винуватцями. Анатолій Степанович підкреслював, що головна провина лежить на людях, які допустили реактори з вадою до використання.
У 1987 році були навіть заведені справи на конструкторів, які проектували ЧАЕС, але ці справи швидко зам’яли. Більш того, радянська влада жорстоко карала кожного, хто висловлював незгоду з офіційною позицією держави.
Радянське керівництво не могло дозволити собі визнати провину, адже про недоліки РБМК говорили ще до Чорнобильської катастрофи, в 1975 році подібна аварія сталася на Ленінградській АЕС. Тому Дятлов та інші просто стали козлами відпущення, хоча і складно заперечувати той факт, що своєю халатністю та залізної упевненістю в собі, Анатолій Степанович створив всі умови для трагедії.
Коментар 0